Майже чверть із них привезли з Курщини.
Три роки і місяць повномасштабної війни — це 160 тижнів… Ми не говоримо про зниклих безвісти і не впевнені, що знаємо про кожного загиблого на величезній лінії фронту, що простягнулася майже на 1200 кілометрів.
Але мусимо сказати, що в подільських містах, містечках і селах вже немає цвинтарів, де б синьо-жовті стяги не засвідчували могил наших Героїв. І поки офіційна статистика про втрати ЗСУ за час повномасштабної війни залишається закритою або приблизною із західних джерел, нам залишається лише шляхом народної арифметики підраховувати демографічний пробіл найпродуктивнішого прошарку українців віком від 30 до 40 років та інших вікових груп.
Багатьох із них вже немає, і ніхто їх не зможе замінити. А війна ще не закінчилась. І, судячи із «політичного театру» стосовно мирних переговорів, смак крові, який відчула останнім часом російська терористична військова машина, захлиснув її адреналіном.
І якщо на початку повномасштабного вторгнення РФ в Україну вимальовувались якісь реальні загрози для агресора і на міжнародному рівні говорилось про репарації та суд над агресорами, то нині риторика зводиться до «прохання». Наприклад, «США просять Путіна повернути дітей, припинити вогонь, обмінятися полоненими…»
Тепер виникає логічне запитання: а до чого тут США? А до того, що попри манірність на костюмах, амбіції на кшталт «мир за 24 години» та гарантії підтримки до кінця військових дій, адміністрація Трампа, по суті, стає союзником окупанта. І заява пана Дональда, що Україна не отримає тепер безкоштовно навіть жодного снаряда, — найпереконливіший тому аргумент.
Тепер у надзвичайно заплутаній схемі причин цієї страшної війни Китаю, Росії та США на території та руками і життями українців, що відстоюють свою незалежність, ми залишаємось без «козирів». І тепер, як колись обнадіяні американцями Південний В’єтнам чи Афганістан, нам доводиться випрошувати у партнерів зброю, «як рибу на базарі».
Стурбованість європейських лідерів цією ситуацією виявляє неготовність прийняття ними рішень без підтримки США. Ось таке пекельне коло, яке намагається щоденними варварськими обстрілами замкнути старий московський збоченець, одержимий імперською ненавистю до всього українського. І манією зберегти своє царювання до скону за будь-яку ціну.
І, очевидно тепер, що заради цього вже з 1991 року Україну знесилювали проросійські керманичі. І країна з найбільшим економічним потенціалом у Східній Європі перетворилася на бідного родича. Не хочу повторюватися стосовно знищення ядерного потанціалу. Але хіба не відомо, в чиїх руках опинилися стратегічні галузі економіки? Хіба секрет, скільки нажили статків на цих підприємствах олігархи? Хіба ми не бачили щодня, як знищуються заводи і фабрики чи перетворюються на ТРЦ?
Це ті мільярди доларів, за які держава мала купувати сучасну зброю, будувати свої оборонні підприємства, розвивати армію. Натомість всі гілки влади зрослися в єдиному пориві розікрасти все, що належало народові, і виростити корупцію, яка наразі визнана на першому місці в Європі.
Найпечальніше те, що ця іржа настільки прогризла моральні принципи, що навіть страшна війна не змогла вгамувати апетити цинічного українського чиновництва. Здається, що за цих три роки не украв лише ледачий службовець і на цивілці, і в армії. Бодай що-небудь: на тротуарній плитці наварити, на двоярусних ліжках, на фальшивій довідці про інвалідність… Ну, і по-крупному: на одностроях для військових, на продуктах та зброї для армії.
І що? Хтось ніби сидить в СІЗО і чекає, як Євген Мецгера із «Укрексімбанку», коли закінчиться строк підсудності. Хтось із такими ж мільярдами спокійно виїхав за кордон. Хтось «керує і копійчано донатить» із своїх лондонських пентхаузів та іспанських вілл на узбережжі. І вже всі ці «воїни підрозділу Монако» чекають, коли ж призначать чергові вибори, щоб знову поборотися за мільярди бюджетних грошей. А потім при першій небезпеці з нажитим опинитися у перших рядах на митницях і «якимось дивним чином» пробратися за кордон з мільйонами доларів. Як це вони зробили три роки тому.
Дуже важко зараз далеко не всім українцям. Залишається вперто невразливим до реалій війни цілий прошарок чиновників та депутатів, їхніх дітей-мажорів, інвалідів-прокурорів та суддів. Залишаються на волі колеги Крупи, МСЕКівці і продовжують розорювати бюджети та пенсійні фонди…
На тлі цієї вже очевидної картини хочу запитати у президента: «Що вимагає більшої політичної волі — опинятися у ролі хлопчика для биття в Овальному кабінеті? Чи наведення порядку в своїй країні? Зокрема і притягнення до відповідальності людей із сумнівною репутацією, навіть зі свого оточення. Адже тих мільярдів, які щодня розкрадалися і досі продовжують розкрадатися й перетікати за кордон, вистачило б на свою потужну армію, оснащену найсучаснішою зброєю для захисту України від потенційного ворога — терористичної Росії».
А ще європейське лідерство в корупції продовжує підмочувати репутацію України на міжнародному рівні і закриває нам шлях до НАТО та ЄС. Якщо ми досі туди збираємось…
Анатолій Жучинський