Офіцер 59-ї окремої мотопіхотної бригади імені Якова Гандзюка Сергій Цехоцький розповів про жорстокі бої на покровському напрямку, тактику ворога й готовність Покровська до оборони.
Про це йдеться в інтерв’ю Radio NV. Видання «Новини Вінниці» пропонує читачам окремі уривки цього інтерв’ю та його відеозапис.
Те, що роблять зараз окупанти на покровському напрямку, можна схарактеризувати як наступ з використанням великої кількості бронетехніки та повітряних сил?
На тій ділянці, де наша бригада, саме так. [12 вересня] на світанку практично до 20 одиниць військової бронетехніки [штурмували], включаючи танки, БМП-3, бойова машина десанту. Це був перший штурм. Зав’язався бій, дещо підбили, зараз рахуємо скільки всього, потім через деякий час [був] другий штурм. І такі жорстокі бої йдуть, саме на ділянці нашої бригади.
Якою є мета цих штурмів? Прорватися до Покровська?
Наразі, скажімо, ця їхня стратегічна, політична мета — захопити Покровськ. Розумієте, йшли вони в лобову атаку, всі ми добре знаємо, отримали добре по зубах, своєчасно підійшло підкріплення. І все ж таки командування зуміло зупинити [ворога] ціною неймовірних зусиль, героїзмом і мужністю кожного і кожної, хто приймає в цьому участь. А наразі вони намагаються саме обійти по флангах, і з півдня, з півночі наближатися саме до Покровська.
Що ви можете сказати про втрати окупантів?
Втрати залежать від того, скільки їх штурмує. Вони [живої сили] не шкодують. Якщо крайній раз використовували техніку практично 10 днів назад, то весь інший період це були лише піхотні штурми. Це різного роду підрозділи, зокрема зеки. Зараз вже пішла в штурм їхня так звана «еліта». Тобто десантники з найновішою технікою, яку вони могли тільки знайти.
Тому назвемо так: в «рибний день» у нас цифра доходила (я кажу зараз тільки за свою бригаду) — ліквідованих за добу до 150 окупантів. Причому 50 на 50 вбитих і поранених. Вбиті – це точно вже вбиті, а поранені – не факт, що вони всі залишилися живими. У середньому було 50−70 за добу ліквідованих окупантів.
Що ви скажете щодо нафаршированості тими ж безпілотними системами з нашого боку? І якщо оцінювати інтенсивність війни в повітрі, якою є картина?
Ворог постійно нашпиговується великою кількістю безпілотників. Це не секрет. Небо зараз… Восени ворони в зграї збираються, так і зараз практично вдень там в районі проїхати неможливо без засобу РЕБ. І вони постійно міняють частоти, вони постійно щось вигадують нове.
Але з цим можна боротися, і ми також з цим боремось. Скажу, що саме за допомогою донатів, які роблять наші партнери, в тилу українці, допомагають, ми більшу половину безпілотників ворога деактивуємо. А ця більша половина в цифрах — приблизно від 80 до 100 одиниць.
Скажіть, ви стежите за політичними зустрічами, обіцянками, заявами? У вас є надія, що в такий критичний час партнери все ж таки підтримують Україну в обсязі, необхідному для відбиття цього наступу росіян?
Надія — це чудове українське ім’я і чудове українське слово. Надія завжди у нас є в серці. Слідкуємо дуже уважно. Абсолютно всі, хто не знаходиться на позиції і має доступ до інтернету, обов’язково слідкують [за новинами]. У нас був моральний підйом, коли наші війська зайшли в Курську область і там почали розвивати наступ. Ми розуміємо, що це важливо, це треба робити.
Ворога не треба боятися, його треба кусати за все, що можна, бити його по самих болючих місцях. Я сподіваюся, що все ж таки світова спільнота, насамперед США, Велика Британія і інші, які нам допомагають, вони зрозуміють, що чим швидше ми це закінчимо, тим швидше ця зараза (я б ще додав слово холєра), яка зараз по українській землі розповсюджується, закінчиться. І вона не буде розповсюджувати далі у вигляді різних терористичних організацій.
Я впевнений, що все, що робиться, зокрема на території Європи, без Росії не обходиться: без їхніх грошей і агентів впливу. А для цього, знову ж таки, повертаємося до попереднього питання, що люди, які відповідають за цю ділянку, повинні більше працювати і віддавати себе повністю цій роботі. Я маю на увазі насамперед дипломатичний корпус.
Тому що коли спілкуєшся з людьми з Європи, зокрема приїжджають і європейські журналісти, питаєш у них, а як у вас в суспільстві, що там чути, як настрій населення? А вони всі живуть своїм життям, розумієте? А якби постійно проводилась певна робота, якісь мітинги, якісь покази, якісь демонстрації якогось моменту; їздили б по організаціях, по робочих групах, по навчальних закладах і доносили цю інформацію, обов’язково був би результат. Це треба робити.